Депутат Костянтин Бахарєв: "Помаранчевого" реваншу не буде!"

Виступ члена Президії Верховної Ради АРК, голови Постійної комісії Верховної Ради АРК з питань нормотворчої діяльності, організації роботи Верховної Ради та у зв'язках із громадськістю Костянтина Бахарєва з питання про політичну ситуацію в Україні на позачерговій сесії 22 січня 2014 року:

"Події останніх двох місяців і особливо останніх днів, коли "мирний" (у лапках) майдан перестав бути мирним, коли на вулицях Києва йдуть вуличні бої і ллється кров, підтвердили правильність оцінок, які звучали із цієї трибуни в перші дні після Вільнюського саміту ЄС. Абсолютно легітимне рішення української влади не підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом у його нинішньому вигляді було лише приводом, а не причиною політичного протистояння. Невипадково, коли ініціатори євромайдану усвідомили, що їхній заклик "Євроінтеграція України за всяку ціну!" не знаходить підтримки в більшості громадян країни, насамперед на Південному сході та у Криму, вони спробували розширити соціальну базу протестів за рахунок зміни гасел. Сьогодні майдан, уже у формі народного об'єднання і без префікса "євро", звинувачує президента й уряд у розгулі корупції, спробі встановити диктатуру та інших гріхах і намагається залучити на свій бік усіх невдоволених владою.

За моїм глибоким переконанням, справжня причина, через яку українська влада раптом перестала влаштовувати вітчизняних опозиціонерів і їхніх західних покровителів, які ще вчора не ставили під сумнів її легітимність, — в іншому. Це обраний офіційним Києвом курс на відновлення повноцінного стратегічного партнерства з Російською Федерацією. Звідси їхня істерика з приводу підписаних у Москві президентами України і Росії міждержавних угод, спрямованих на всебічний розвиток взаємовигідної співпраці. Така реакція ватажків "майдану" і їхніх закордонних спонсорів пояснюється тим, що московські домовленості ставлять хрест на їхніх планах остаточно відірвати Україну від Росії, економічно й політично. Президентові Януковичу вистачило політичної мудрості не піти на цей крок, до якого його посилено підштовхували у Вашингтоні і Брюсселі, і це дало привід обвинуватити його в зраді національним інтересам.

Насправді ж зрадниками є ті, хто сьогодні прагне спровокувати ескалацію насильства в Києві та регіонах, видаючи власні корисливі політичні інтереси за інтереси всього народу України і діючи від його імені, не маючи на те жодних повноважень і морального права.

Оскаженілі екстремісти й неонацисти причепили на фасад мерії міста-героя Києва портрет лідера Організації українських націоналістів Степана Бандери, який вислужувався перед фашистською Німеччиною, як його духовні спадкоємці з "майдану" сьогодні вислужуються перед своїми західними покровителями.

Про потворну роль останніх під час нинішньої політичної кризи в Україні хочеться сказати окремо. Відмовившись від принципу невтручання у внутрішні справи суверенної держави, закордонні політики й дипломати регулярно відвідують київський "майдан". А роздача заступником державного секретаря США Вікторією Нуланд провізії протестантам стала більш ніж наочною ілюстрацією того, із чиїх рук годуються, у прямому й переносному значенні цього слова, призвідники і безпосередні учасники масових заворушень.

Цинізм західних політиків стає особливо очевидним, якщо згадати їхні нещодавні заяви й рішення. Нагадаю, у резолюції щодо України, ухваленій 25 лютого 2010 року, Європейський парламент (цитую) "глибоко шкодує про рішення екс-президента України Віктора Ющенка посмертно нагородити Степана Бандеру, лідера Організації українських націоналістів (ОУН), що співпрацювала з нацистською Німеччиною, званням "Національний герой України" і висловлює у зв'язку із цим сподівання, що нове українське керівництво перегляне це рішення". Що, до речі, і зробив Президент Янукович. Після парламентських виборів 2012 року європейські депутати прийняли ще одну резолюцію щодо нашої країни, в якій закликали демократичні сили не взаємодіяти, не підтримувати й не формувати коаліцій з партією "Свобода", чиї расистські, антисемітські й ксенофобські погляди суперечать фундаментальним цінностям і принципам ЄС.

Нещодавно, у грудні минулого року, Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію про неприпустимість героїзації нацизму. У ній засуджується (цитую) "прославляння нацистського руху й колишніх членів організації "Ваффен-СС", у тому числі шляхом відкриття пам'ятників і меморіалів, а також проведення публічних демонстрацій з метою прославляння нацистського минулого, нацистського руху й неонацизму, що є абсолютно несумісним із зобов'язаннями держав — членів ООН".

Можна, нарешті, згадати, що в жовтні минулого року Міжнародна федерація футболу (ФІФА) покарала Федерацію футболу України й заборонила проводити матчі національних команд на стадіоні у Львові до 2018 року за те, що вболівальники львівського клубу "Карпати" під час матчу розгорнули на трибунах червоно-чорний банер із зображенням Степана Бандери.

Сьогодні неонацисти організовують у центрі Києва смолоскипові процесії на честь Бандери, його портрети і червоно-чорні прапори ОУН на Хрещатику на кожному кроці, бойовики зі "Свободи" вчиняють обурливі акти вандалізму, а їхній лідер зі сцени "майдану" закликає до громадянської війни. Яка ж реакція західних політиків на цей неонацистський шабаш? Ні слова осуду. Жодного слова. Навпаки, глава європейської дипломатії Кетрін Ештон під час нещодавнього візиту до Києва, наче нічого й не сталося, зустрічається з Тягнибоком і не гребує простягати йому руку. Ось вам приклад справжнього цинізму!

Але сценарій нинішньої "кольорової революції" в Україні писався не під Тягнибока, а під іншого політика. Тим, хто хоче зрозуміти, кого на Заході вважають українським Саакашвілі, раджу почитати інтерв'ю, яке днями Збігнєв Бжезінський, один з архітекторів американської зовнішньої політики на пострадянському просторі, дав українському опозиційному виданню. На його думку, для перемоги опозиції замість трьох вождів потрібен один. Бжезінський не називає конкретного імені, але дає прозорий натяк, проводячи аналогію, щоправда не із Саакашвілі, а з Лехом Валенсою. "Якщо хочете виграти, ви повинні мати здібного харизматичного лідера. Валенса у Польщі не був найрозумнішим. Ця особа сплила на поверхню спонтанно, але інші навколо неї визнали, що у Валенси є певний магнетизм, який має дуже важливе значення. Вони використовували його, але дозволили йому бути тим, ким він хотів бути, тобто лідером" (кінець цитати). За цими характеристиками — "не найрозумніший" і "сплив на поверхню спонтанно" — співрозмовник Бжезінського відразу зрозумів, кого той має на увазі. "У Вашому порівнянні з Валенсою вгадується Віталій Кличко" — говорить журналіст. Деякі мої колеги посміхаються. Насправді це було б смішно, якби не було так сумно. Адже Захід сприймає Кличка не як главу Федерації боксу України і навіть не міністра спорту, а як президента країни.

Кличко вже поводиться так, ніби сьогодні-завтра займе кабінет на Банковій: говорить про те, що готовий вести переговори тільки з Януковичем і ні з ким іншим, усе частіше з'являється в натовпі один, без Яценюка з Тягнибоком, дозволяє собі проголошувати гучні заяви, наприклад, про те, що український народ має скасувати термін "Велика Вітчизняна війна".

Нагадаю, що у 2012 році Кличко зі своїми соратниками по "помаранчевому" табору вже брав участь у масових заворушеннях у Києві, протестуючи проти ухвалення Верховною Радою України Закону "Про засади державної мовної політики" — закону, який захистив мовні права мільйонів громадян країни, у тому числі переважної більшості кримчан. Тепер зрозуміло, що це була свого роду репетиція нинішніх подій.

Зрозуміло й те, що спроба спонсорів "кольорової" революції в Україні привести до влади Кличка або будь-якого іншого ватажка опозиції загрожує країні розколом. Одного разу, у 2004 році, більшість населення дозволила агресивній меншості за підтримки Заходу нав'язати свою волю. І ми пам'ятаємо, до чого це призвело. Сьогодні опозиція замість того, щоб налагодити політичний діалог із владою шляхом взаємних компромісів, обрала мову ультиматумів, висуваючи явно неприйнятні та абсолютно незаконні вимоги, головною з яких є проведення дострокових виборів президента. Це й зрозуміло: результатом будь-якої "кольорової революції" повинна стати зміна влади, ні на що інше вони не погодяться. Отже, з їхнього боку будуть здійснюватися провокації, які призведуть до чергового кровопролиття і нових жертв. Але двічі ввійти в ту саму річку в них не вийде. Країна вже інша, не та, що у 2004-му. І Крим інший.

"Помаранчевого" реваншу не буде! Ми не здамо Крим бандерівцям! Вони не пройдуть!"