Виступ Голови Верховної Ради АРК Володимира Константинова на засіданні Президії ВР АРК 17 січня 2014 р.

Шановні колеги!

Ми проводимо наше засідання в переддень знаменного ювілею — трьохсотшістдесятої річниці Переяславської Ради. Це одна з тих подій, які на віки визначають долю народів та наслідки яких трактуються іноді по-різному. Але історичне значення визнається як тими, хто оцінює їх позитивно, так і тими, хто вважає їх історичною помилкою.

Що стосується Переяславської Ради, то усіляких критиків і бажаючих знеславити вибір, зроблений предками сучасних українців 360 років тому, останнім часом розвелося забагато.

Вони пояснюють рішення в Переяславі помилкою Хмельницького, підступними намірами Москви, намагаються представити справу так, начебто наслідком цього рішення стала трьохсотрічна кабала українського народу, що стало причиною всіх його лих і нещасть — як у минулому, так і в сьогоденні й навіть у майбутньому.

Всі ці критики старанно замовчують той факт, що рішення це було прийнято не ураз, адже козацька держава Хмельницького, прообраз сучасної України, спробувала всі можливі шляхи свого розвитку, а у підданство Москви розпочала проситися ще за шість років до Переяславської Ради.

Мало того, до складу Росії до кінця XVII століття ввійшла тільки територія Лівобережної України, де збереглася козача автономія, розвивалися господарство й культура.

А на Правобережжі, яке опинилося під владою Туреччини й Польщі, настав період, що в істориків називається "Руїна": ці території надовго спорожніли, люди звідси цілими населеними пунктами перебиралися на лівий берег Дніпра, де під опікою "клятих москалів" було можливе нормальне життя — з гарантіями безпеки й перспективами для майбутніх поколінь.

Вважаю, тодішні мешканці українських земель набагато краще за деяких сучасних "національно свідомих" фахівців з української історії знали відповідь на питання: чи був правильним вибір, зроблений ними на Переяславській Раді?

Звичайно, коли мова йде про рішення, прийняте в Переяславі, ми говоримо не стільки про минуле, скільки про сьогодення й майбутнє. Адже зараз нас намагаються поставити перед вибором вектору інтеграції, хоча вибір цей раз і назавжди був зроблений ще 360 років тому, на Переяславській Раді.

Сьогодні нам нав'язують штучне питання про цивілізаційний вибір. Він уже зроблений! Ми є частиною російського світу. Бути частиною російського світу —- це не проблема, а перевага, яку треба навчитися використовувати.

Ми були й залишаємося складовою частиною величезного культурного й господарського простору, який суттєво відрізняється від того, що об'єднано в рамках Європейського союзу. І нам потрібно не сутність свою міняти заради інтеграції в чуже житло на правах приживальців, а облаштовувати свій рідний дім, робити його комфортнішим, безпечнішим, багатшим. Це цілком реальне завдання, якщо вирішувати його спільними зусиллями з нашими рідними братами й надійними друзями.

До речі, останні події зайвий раз наочно демонструють, хто нам справжній друг, а хто просто прагне погріти руки на нашому попелищі.

Зверніть увагу, колеги! Більше всіх прагнуть затягти нас в "європейський рай" саме нащадки тих, хто в часи Хмельницького приходив на землю сучасної України з "вогнем і мечем". Тоді вони намагалися силою загнати збунтовану голоту назад у ярмо. У те становище, проти якого піднялися на боротьбу козаки й селяни під керівництвом гетьмана Богдана.

Тепер вони діють інакше. Розповідають байки про європейські цінності, про те, що начебто одним розчерком пера, а не завзятою щоденною працею, можна досягти матеріального благополуччя. Але, як відомо, благими намірами вистелена дорога в пекло. І з-під цих милих, доброзичливих європейських масок ні-ні та й визирне знайомий звіриний вищир.

Як на замовлення в ряді європейських країн, які вчать нас демократії й правам людини, останнім часом пройшли масові акції протесту, проти учасників яких там, де їхній протест загрожував перейти в безладдя, місцева влада, ні на мить не сумніваючись, пускала в хід самі жорсткі методи придушення. Порівняйте це з тим, що ці ж люди вимагають від української влади, і стане очевидно, що турбує їх зовсім не дотримання прав людини в нашій країні.

Коли західним закликальникам стало зрозуміло, що Україна, яку вони вже вважали своєю здобиччю, йде в них з-під носа, вони зовсім недвозначно стали підігравати українським деструктивним силам. При цьому, вочевидь, вважають, що всі засоби прийнятні!

Тому не гидують спілкуватися навіть із відвертими нацистами — аби лише взяти реванш за геополітичну поразку, якої вони зазнали в битві за Україну в листопаді минулого року.

Всі ці походи на "євромайдан" західних політиків і дипломатів — з печивом і без —хіба не підмовляння до подальших деструктивних дій, не втручання в наші внутрішні справи? Хіба в погрозах міжнародних санкцій, відвертому заграванні з опозицією, нічим не прикритому підбурюванні до подальшої дестабілізації політичної обстановки в країні є щось подібне на турботу про інтереси громадян України?

Так, той факт, що нашу країну вдалося ввігнати в стан глибокої політичної кризи, наочно свідчить про те, що Україна в якийсь момент опинилася незахищеною й уразливою. Ми всі знаємо природу й походження наших економічних і соціальних проблем останніх років.

Але, погодьтеся, з боку доброзичливих партнерів у такому разі ми могли б очікувати допомоги, а не спроб скористатися цією уразливістю.

Реальна допомога Україні, як і 360 років тому, прийшла до нас тільки з Росії. І це дуже символічно! Символічно, що наш Президент Віктор Федорович Янукович, як колись Богдан Хмельницький, у важкий для країни момент одержав підтримку саме від Москви.

І справа навіть не в тім, що російська допомога дає змогу нашій економіці перевести подих.

Тут справа в іншому — у споконвічному прагненні східнослов'янських народів, які мають спільне коріння, спільну історію, культуру й духовні цінності, до єднання.

Тому в переддень ювілею Переяславської Ради — великої події, що об'єднала дві частини розірваного колись геополітичними катастрофами єдиного давньоруського політичного й культурного простору, дуже актуально сприймаються слова великого політичного діяча й знавця Росії Отто фон Бісмарка: "Росіяни, навіть якщо їх розчленувати міжнародними трактатами, так само швидко знову з'єднаються один з одним, як часточки розрізаного шматочка ртуті".

Ми — і Україна, і Російська Федерація — складові частини єдиного культурного й економічного простору. Нас поєднує спільне героїчне минуле, спільні проблеми сьогоднішнього дня, які ми ефективно й успішно вирішуємо, коли діємо разом. І я ні на мить не сумніваюся, що у нас спільне велике майбутнє!

І як би нас не намагалися розтягти по різних "союзах" і "просторах", ми будемо прагнути один до одного, підтримувати один одного у лиху годину і разом усе подолаємо!

Шановні колеги! Поздоровляю вас із трьохсотшістдесятою річницею україно-російського союзу довіку!